Спробую написати про пологи, якщо вийде, бо мало нині відпочивала ще... Моє маленьке хлопченятко зараз спить, а більші хлопці пішли на джу джітсу та закупи.

Учора мали дуже позитивний огляд в акушерки. Я відчувала, що то вже-вже... Розкриття на два сантиметри сама намацала ще 5 днів тому, та й корок уже також відійшов. Сказала їй про це й попросила перевірити відкриття. Вона вся аж світилася: твоє тіло цілковито готове, тільки чекає сигналу від малюка, я майже впевнена, що ти цього тижня народиш. Іди відпочивай, і ні про що не думай, усе само прийде, коли буде час.

Ми ще вранці з Марусею розмовляли й жартували, в кого то він такий лінивий вдався. І на який то день він чекає, аби народитися... Я чомусь подумала, що, може, на 8-ме число, адже це моє улюблене, а Роман казав, що чекає на наше улюблене свято - Йоакима й Анни (ми навіть народжували, то над нашими головами була ікона Йоаким й Анни).

Усі знайомі, яких бачили вчора, зі смутком і напівжартома казали: "о, то вчора ти ще не мала дитинки? а ми вже так чекаємо!" Одна із Романових співробітниць навіть сказала: "я впевнена, що на цього малюка півсвіту чекає! я щодня перевіряю повідомлення, чи нема від вас новин!" Отак із купою позитивних емоцій після тих розмов ми прийшли додому.

У мене чомусь з'явилося відчуття, що то точно буде скоро, але треба малюкові якось дати знати. Я зробила собі чаю з малинового листя (паралельно прочитала в неті, що з пологами мені то поможе хіба так, що матка буде сильніша в процесі, але нічого той чай не пришвидшує) й просто почала розмовляти з малючком. Говорила йому про те, як ми його всі любимо, як чекаємо, скільки всього для нього приготували, аби йому було тепло, затишно... Говорила йому, що в цей світ не страшно приходити, бо тут на нього чекають мама, татко і братик. І ми вже його безмежно любимо, тільки чекаємо, аби могти його побачити й притулити до себе. Спати я лягла дуже спокійна, із відчуттям ще більшої єдності зі всіма своїми хлопцями, не лише тим, у животику...

Серед ночі я пробудилася від сильного болю в поясниці та низу живота. Я почала засікати час перейм і побачивши, що інтервал лише 4 хвилин, подумала, що то знову тренувальні, бо де поділася решта перейм, як із Дарком? Була 4.33. Я відчула, що інтервал ще трохи скоротився, сіла тихенько, коло Романа й передихувала. Він сам відкрив очі й сонно спитав: чого не спиш? "Та от, щось хапає мене, не можу спати" - відповіла спокійно я. "А який інтервал?" - далі сонно продовжував Роман. "Ну, десь 3,5-3 хвилини" - спокійно, але ще невпевнено прозвучала відповідь. Роман одразу сів із широко розкритими очима: "скільки? Я дзвоню до Клавдії (акушерки)!" Була 5.01. Ми ще позасікали час разом, 3-чі підтвердився інтервал у 3 хвилини й Роман одразу скинув повідомлення нашій акушерці на пейджер.
Клавдія, як виявилося згодом, уже не спала на той час. Вона прокинулася перед 5-ою й думала про мене. Коли подзвонив Роман, вона фактично була готова виходити. (Отака от жіноча й професійна інтуїція.)

Десь коло 6-ої вона вже була в нас. Перевіряла всі свої знаряддя. Мала і кисневий балон, і якусь машину, що допомогла витягувати потому слиз у дитятка з ротика та носика. Там було дуже багато всього різного, я навіть не зуміла роздивитися, бо пологи явно були швидкими.
Увесь час після того, як Роман прокинувся, я шукала зручної позиції. То сідала на м'яча, то клякала на підлогу коло ліжка, але однозначно знала, що з нашої спальні я ніде не піду, хоча до того була переконана, що буду народжувати у вітальні, із відкритими на балкон дверима, аби не бракувало повітря. У спальні мені його таки бракувало трохи, вікно не давало достатньої кількості, але від вітряка я категорично відмовилася.
Деякі перейми я перестоювала, міцно обійнявши Романа, а він мені в той час масував поясницю й повторював, що все добре, я все можу, все чудово, я молодець...

__________________

Перейми посилилися й мені довелося вже самій собі теж почати повторювати, що "я можу! я можу! моє тіло знає, що робити!" І налаштовувати себе "розслабся, тільки не напружуйся..." От тільки цього разу не було так легко, як із Дарком. Все-таки швидкі пологи набагато важчі за довші. Коли йдеш від перейми в 20 хвилин, до перейми в 15, у 5, встигаєш себе налаштувати, зібрати, взяти в руки, а тут - моє тіло випереджало мою свідомість і я нічого не могла зі собою зробити, як не допомагала собі самонавіюванням, молитвою та спільним повільним диханням то з акушеркою, то з Романом...

Десь 7:30 відійшли води. Зовсім трошки (мені чомусь здавалося, що мають бути мало не кілька літрів). Я відчула перед тим легенький хрускіт, але не зрозуміла, що то міхур тріс, подумала, що просто тазові кістки хрустять. Акушерка майже зразу помітила зміну в переймах і почала випитувати за води (вона в той момент не була коло мене, тільки Роман, оскільки я час від часу вставала й виходила до лазнички). Перевірила відкриття й сказала, що міхур тріс і голівка вже дуже низько. Мене почало тужити, але якось так, що я не встигала. Я пробувала нагадати собі, що "ти все знаєш, ти знаєш як і що, ти вже це переходила, не спіши, слухай себе", але це працювало якось через раз. Крім того, я почала відчувати страшну втому. Мені запропонували лягти, аби трохи передихнути. (Увесь час перед тим я сиділа навприсядки, спираючись на Романа та його руки, якими він мене обіймав попід пахи.) Я лягла, але на спині було надзвичайно дискомфортно, я одразу лягла на бік. Але і це не дуже підійшло, хоча це таки дало мені трохи перепочинку й сили. Я знову присіла, як перед тим і мене почало тужити ще більше.

Клавдія сиділа переді мною й повторювала: "не думай ні про що, це вже твій Натанчик до тебе рветься, тільки допоможи йому і ти зараз триматимеш його на руках"... А ще більшу підтримку давав Роман. Останні потуги ми тиснулися разом. Нарешті голівка визирнула й Роман одразу сказав мені, що голівка вже є. Але виявилося, що плечі дитятка повернулися не дуже зручно, а до того ж він трохи спинявся ручкою. Клавдія зразу попросила мене лягти. Я напівлежала властиво, спершись на подушки та Романа. Дитинку легенько повернули й тоді, коли власне виходили плечі, я скрикнула. Була 8:23. Не пригадую, що говорив мені Роман у той момент, але він був такий щасливий, такий сяючий, що я відчула спокій, неймовірний мир і спокій.

Мого синочка поклали мені на груди, накривши рушником. У той час прокинувся Дарчик. Я дуже переживала, як він відреагує, що зробить, але Дарко зайшов, поплескав у долоні від щастя, повідомив акушеркам, що "я тепер старший братик", запитав мене, як я і чи мене нічого не болить, а, почувши ствердну відповідь , ще раз оглянув малятко й пішов снідати. Один із наших добрих друзів відвів його до школи...
Романові дали перерізати пуповину, а потому вже він тримав синочка на руках і весь світився від щастя.

Мене мучило питання, чому мені було важко розслабитися, чому було важко тужитися в певні моменти... Клавдія пояснила, що хлоп'ятко цього разу було більше й власне найбільшою проблемою були плечі та ручка, а не голівка. Та й ішов він дуже стрімко, тому не дивно, що я за ним не встигала трохи. Усі троє (Роман і акушерки) дуже мене хвалили і казали, що я чудово дала собі раду й не варто до себе мати претензії за те, що я щось там не зробила, що думала...

У тому місці, де був надріз попереднього разу, шкіра не була еластичною, а просто легенько надірвалася. Але зовсім трошки. Мені заморозили шкіру й наклали шовчики. Цього разу я нічого не відчула, хоча дуже боялася, що знову кожен штричок відчуватиму.

Потому наше малятко важили, міряли, перевіряли на рефлекси - все було чудово! Він народився зі зростом 54 см та вагою 3,7 кг. Із вагою вийшов конфуз, тому що нам її сказали у фунтах (8,13). Ми тих цифр не розуміли й попросили перевести в кілограми. Якимось чином у другої акушерки вийшло 4 кг. Потому вже ми в дядька ґуґла спитали й він мене заспокоїв, що таки цього разу в мене не слоненятко.

Після всіх перевірянь, ми спробували годуватися. Малючок був однозначно дуже втомлений і після 10 хвилин смоктання й сопіння - заснув собі мирним сном.
Акушерка залишалася з нами ще 3 години й постійно перевіряла мій тиск, пульс, дихання й пульс малого. Розповідала нам трохи про себе, розпитувала про нас - і аж світилася, дивлячись на нас усіх. Клавдія була не менше щаслива, ніж ми, що малючок народився такий гарнюній та здоровий. Я все дивилася на нього й не могла повірити, що він не був таким фіолетовим, як Дарко після пологів. "Дуже щасливе мале дитятко" сказала про нього Клавдія, "із рожевенькою здоровою шкіркою". Він і справді такий - маленький, рожевенький і якийсь такий умиротворений...

Протягом останньої години перебування в нас Клавдія заповнила різні необхідні папери, потішилася ще й датою - 8.9.10, подякувала нам (а особливо Романові за його підтримку) та поїхала до клініки. А ми подякували Богові за щасливі пологи, за наших синочків та пішли трохи поспати, бо нарешті далося взнаки те, що збудилися посеред ночі й добряче працювали кілька годин протягом народження.

І пост скриптум...
Чи не шкодую я? - анітрохи. Чи було це тим, чого я хотіла? - навіть більшим. Я знала, що командувати парадом буду я, але все одно важко повірити, що я дійсно ним командувала всюди, де не командував малючок. І нізащо наступні рази не буду народжувати ніде інше, тільки вдома. Таки рідні стіни дають багато, і можливість сказати "ні, мені так незручно" чи "це мені не підходить, допоможіть знайти щось зручніше" (то я про мощення) - то теж неабищо. І те, що говорять із тобою якось так, по-материнськи, і підтримка теж материнська... а потому ніде не треба йти-їхати, лягаєш собі в рідне ліжечко й відпочиваєш. І нікого чужого, хто би набридав, ані відчуття, що полонена на кілька днів і хто знає, коли випустять... Від початку й до кінця відчувала спокій, безпеку й захищеність.