Добавлено (01.07.2010, 18:12)
---------------------------------------------
У швидкій мене присилували сидіти на переймах, я дуже боялася пошкодити лялі, і намагалася сісти напівлежачі. Мене відчитали як першокласницю, і я змирилася.
У приймальні не дуже доброзичлива тіточка перелопатила мій пакет з особстими речами. викинула все, що здалася їй непотрібним, труси туди теж попали разом із одягом для дитини. Татка на пологи не пустили, хоча попередня домовленість була із завідуючою, та це був суботній вечір, і звернутися було ні до кого.
Мені поставили клізму, намазали соски зеленкою, похвалили чоловіка за охайну зачіску між ногами і запустили в святая святих - пологове відділення.
Мене оглянула лікарка. Пам"ятаю холодні інструменти, від яких тіло аж судомило, її вимогу лежати спокійн, і категоричне небажання відповідати на мої питання.
палата, в яку мене повели, була звичайна, лікарняна, з двома металевими ліжками і матрасами в клейончастих чехлах.
Зайшла акушерка, наказала мені повернутися задом і вколола кілька уколів. Для чого вони я теж не дізналася. через кілька хвилин у мене почався страшенний головний біль, в очах темніло, нудило, я навпомацки доьралася до туалету, намагалася викликати рвоту, бо після неї біль трохи стихав. Не можу сказати, через скільки часу мене витягла з туалету санітарка і вклала на ліжко. Потім прийшла акушерка, поставила крапельницю і сказала, що я вже рожаю. це мене заспокоїло і нарешті почалися відчуватися перейми. До цього головний біль їх повністю забивав.
Я досить швидко знайшла потрібний темп дихання, дрімала між переймами, коли це принесло акушерку, яка почала цікавитися скільки мені років, де я працюю. витрачаючи короткі перепочинки, я все ж таки пояснила їй, що вона заважає мені народжувати. на що мені відповіли, що я мала приїхати зразу, як відчула перейми, отримала б укол і спала весь день, а не зараз, коли треба рожати.
Лежати було дуже незручно, я просилася встати, але не дозволяли, ляля дуже сильно тисла на кобчик, довелося терпіти. Потім мені пробили пузир, підняли, одягнули роддомівську сорочку і повели на крісло.
після двух потуг, мені знову хотіли поставити крапельницю, я різко сказала: не треба, і її мовчки прибрали. на третій потузі моя лялечка виплюснулася з мене і опинилася на животі.
поклали її попкою, і досі пам"ятаю цю гарячу синьо-червону попочку, яку я тут вже вхопила руками і потягла до себе. Акушерка потягла її до себе. Якусь секунду ми боролися за цю попочку, і ось її безцеремонно виривають у мене. між руками - порожньо, у душі піднімається шквал сліз і дитячого протесту, але тут мені починають розповідати, що я погана дівчинка, і жахливо себе поводила на пологах. Сльози стають комом у горлі, психіка робть якийсь дивний скачок, і ось, я, а он моя довгожданна лялечка, а між нами СТІНА. Я вже не відчуваю до неї нічого. ВСЯ моя любов, отам, за стіною сліз, які не дозволяють виплакати. Мене повідомляють про народження дівчинки. Я подумки вітаюся з нею, бо не наважуюся сказати вголос, раптом це теж недозволено?
Доню забирають, акушерка давить руками на живіт, вихлюпується плацента. Її довго розглядають, я чую слова: яка товста, мабуть двійня була. .Мене шиють, порвалася вже коли плечики виходили.
приносять дитину, тулять до зеленого соска, мале морщиться, брати відмовляється, ніхто й не наполягає, доню забирають і кладуть в кількох метрах від мене. Акушерка говорить, що схожа на татка.
приїхала я десь о 18 вечора, а в 20.30 вже стала мамою.
Так ми лежимо дві години. Вона там саменька, і я можу дотягнутися лише подумки. Маля мовчить, неворушится, жива чи ні?, з нею все гаразд? спитати ні в кого.
Потім нас розвозять по різних палатах. В моїх руках горить відчуття гарячих маленьких сідничок. Це єдиний дотик, який я зробила до дитини.
О шостій ранку всіх породіль піднімають здавати щось там. Я відмовляюся вставати. На вимогу встати силую себе і через кілька кроків втрачаю свідомість. Більше мене не трогають, але і дитину не приносять. У палаті шість чоловік, які народили в цей день.
Принесли малих на годування , моєї не має. Мамочки поруч воркочуть. А у мене стоїть стіна сліз.
Прийшла педіатр. Бабулька комуністичної закалки. Сказала, що все гаразд, а те, що не гаразд, то не страшно.
Є і свої приколи. Чергує молодий атлет, ставить мені катетери, підмиває, носить на руках (це коли без свідомості).
На другий день принесли донечку. Цицьку не бере. Я йду сваритися, що дитину догодовують і приносять ситу. Приносять пляшечку з молоком, при мені всовують до рота малій, і говорять: дивись, як смокче, нічого не голодна, а з твоїми сосками годувати взагалі неможливо.
Три дні малеча на сумішах.
іншого разу прошу: покличте педіатра, дитина хрипить. Малу забирають, я чекаю під дверима. Згодом мене заганяють у палату, і кажуть, щоб чекала там. Дитину я бачу аж на наступний день.
Труси одягати не дозволяють, прокладки теж. Ходимо всі човгаємо із ганчірками між ногами. Мені з кожним днем стає все гірше, болить, не можу розігнути спину. Прошуся весь час на огляд. Тикають, маціють, говорять, що все в порядку. Виписують.
Знову свої приколи. На знімання швів навели студентів, мене доручають одному із них. Я кричу, що відмовляюся, і по закону маю право вибирати лікаря. Хлопці регочуть і вигукують: вибери мене.
Практиканка успішно справляється. Мабуть вона боялася більше за мене, бо робила все дуже ніжно.
Дома! Їхала в роддом, була ще зима, а повернулася - на проти під"їзду розпустилися весняні квіти.
Дома дістаю цицьку, і о диво, моя розумничка бере зразу і починає смоктати.
Перша ніч разом. я дивлюся в очі донечки, і бачу весь Всесвіт, який доручив мені берегти і любити цю душу. Відчуваю, яка я маленька перед цим поглядом, яка велика відповідальність покладена на мене.
Проходить пара днів, і я вже не можу розігнутися від болю внизу живота. Чолові дотягує мене до лікарні. Приймають без черги: залишки плаценти в матці. Я безпорадно говорю, Мені сказали, що все нормально, матка на 7 тижднів. Та які там 7 тижднів ..... - і дещо не зовсім літературне - це вже лікар.
Додому вже не відпускають, чистять. Після наркозу весь час цідюся. Груди розриває. Мала знову на суміші. У мами закінчується відпустка і вона повертається додому.
10 днів після пологів. Я в лікарні. Дома чоловік з немовлям. Возить її у візочку на роботу (він торгував у той час), міняє пелюшки на лавочці.
я відпрошуюся на ніч додому, перу, готую кашки в холодильник. На ранок знову під крапельницю. Чістка не допомогла, залишаються ще згустки крові, які вирішують вимивати. Вставляють капельницю у шийку, і я лежу по кілька годин підряд в холодному приміщені (опалювальний сезон вже закінчився) на кріслі. Потім біжу додому, потім знову на вечірні процедури, потім додому на ніч.
Нарешті закінчили антибіотики. Я даю Дзвіночці груди, і моя дівчинка знову їх бере. Мамина розумничка.
Пару днів перепочинку вдома. Йдемо на плановий огляд до нервопатолога. Лікарка аж охкає, у малечі страшенний внутрішньо черепний тиск - наслідки стимуляції. І знову: лікарні, лікарні, лікарні. До двух років пролежали більше 15 разів. Та я розумію, що мені несказанно пощастило, поруч мамочки, яких теж стимулювали, і мій діагноз ще самий оптимістичний.
У два роки пропонують інвалідність. Наш татко вже давно зник із горизонту сімейного життя. Щоденний прийом ліків, боротьба зі щепленнями, малечі після них завжди гіршає. Роботи не має, грошей теж. У лікарні нашіптують, що при інвалідності я хоч щось отримуватиму. І ліки час від часу безкоштовні видаватимуть. Мама мене відмовляє. Низький поклін їй за це.
Я плачу за довідку із зміненим діагнозом, влаштовую малу в садочок, виходжу на роботу у цей же садочок. Боремося за нормальне життя вже без допомоги медиків.
Перемагаємо!
Свою другу донечку я народжувала вдома.
Думаю, що зрозуміло чому.